Українські винахідники патентують найбільше розробок у світі

Уявіть, що у ваших квартирах взимку буде набагато тепліше, а платити ви за це будете вдвічі менше. А ще – вулицями їздитимуть автомобілі, які практично не викидатимуть в атмосферу шкідливих газів... І це – не фрагмент фантастичної повісті, а далеко неповний перелік розробок черкаських учених-винахідників.

Геннадій Столяренко – доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри хімії та хімічної технології неорганічних речовин (ХХТНР) Черкаського державного технологічного університету. Він – автор більш ніж 50 патентів і понад 20 запатентованих розробок у різних сферах – від очищення крові до інтенсифікації процесу горіння.

Геннадій Степанович переконаний, що Україна – держава з найпотужнішим інтелектуальним потенціалом у світі. Проте на розробки українських вчених в Україні немає попиту.

– Відповідно до річного звіту державного департаменту інтелектуальної власності, скажімо, за 2009 рік, Україна подає 2681 заявку на винаходи. Це ж видання повідомляє, що в Австрії подано 6 заявок, у Канаді – 2, у Китаї – одну за два роки, в Німеччині – 42. Якщо при цьому українські винахідники не отримали у 2009 році жодного міжнародного патенту, то Німеччина, при 42 заявках реєструє 375 міжнародних патентів, – демонструє офіційне видання Геннадій Степанович.

– Поясніть, як можуть бути такі розбіжності?

– Наше законодавство не адаптоване до міжнародного, і патенти в Україні видаються протягом півтора року, тоді як для отримання патенту за кодоном треба подати вже відповідного зразка вітчизняний і зробити це слід упродовж року. А поки наші винахідники борються з бюрократичною системою, підозріло схожі винаходи якимось чином впроваджуються в інших країнах. Подібні історії трапляються і в межах України. Залишається констатувати, що наше законодавство про інтелектуальну власність не захищає інтелектуальної власності.

– І все-таки, хто ці люди, які подають щороку тисячі заявок на винаходи?

– Свого часу в Україні була ціла мережа науково-дослідних інститутів. Без них практично неможливо впровадити серйозних розробок. Адже будь-який винахід – це ідея, потім – лабораторні дослідження, потім – патентування. А вже науково-дослідні інститути виготовляли стендові установки, на їхній базі робили техніко-економічні обґрунтування, передавали ці дані на напівпромислову установку – своєрідне міні-виробництво. І на всіх стадіях – конструкторська документація. Гроші на це давала держава. Тепер цю ланку знищили, і розпався весь ланцюжок. А люди, які там працювали – на базарах яблуками торгують, а вдома деякі з них розробляють нові проекти. Вони виходять на мене, і так створюються невеликі колективи. По кожному напрямку є кілька осіб, котрі безкоштовно і наполегливо працюють. Вони просто не можуть по-іншому, бо вони – українці, і хочуть щось зробити для Батьківщини. Але, на жаль, і тут ми заходимо в глухий кут. Бо щоб запровадити технологію, потрібні гроші. Держава цих грошей не дає. Натомість обласна влада декларує: будемо поліпшувати інвестиційно-інноваційний клімат.

Разом з людьми, які мені допомогли зробити конструкцію, ми шукаємо приватні фірми, які будуть запроваджувати винаходи в життя. Ми робимо це без жодних капіталовкладень з боку держави. Бо наша мета – свої розробки довести до розуму. Однак відомо, наприклад, з досвіду данців, що найкращим результатом при застосуванні розробки є симбіоз вчених, бізнесу і влади.

– І яка доля тих робіт, які все-таки вдається запатентувати?

– По-різному буває. Ще 10 років тому я розробив технологію вибіркового знищення ракових пухлин. Писав про це кільком президентам. Але відповіді так і не отримав. Коли працював над лікуванням від ракових пухлин, я всі витрати взяв на себе. Та кілька років тому я просто припинив роботу в цьому напрямку, бо виявляється, в нашій країні рак лікувати нікому не потрібно! Запатентував також очищення крові, яке можна трансформувати в нову технологію штучної печінки. А це – можлива боротьба зі СНІДом. 5–6 разів я ходив по кабінетах облдержадміністрації, і – без результату.

Або візьмемо для прикладу жителя Червоної Слободи Віктора Лавріненка. У нього – чудові розробки для дачі, присадибної ділянки. Він нічого не робить руками, лише кнопки натискає. Я його то до одного, то до іншого директора підприємств скеровував, просив їх: ну подивіться, ознайомтеся! Адже ці розробки коштують вдвічі дешевше, ніж китайські аналоги, і при цьому набагато якісніші. Та результату ніякого, хіба що чоловік сам виготовляє і продає свої пристрої, та ще й радіє, що вони хоч комусь знадобились.

Багато в нас і талановитих молодих вчених. Одна з наших груп розробила нову технологію, в якій для виробництва рідкого палива для дизельних двигунів не потрібно використовувати метиловий спирт, що виробляється з газу. Ця технологія краща за німецьку! Наш біодизель використовує етиловий спирт, котрий вже зараз дешевший по собівартості. З такими розробками нам не потрібен "старший брат" з його природним газом. Українські сільгосппідприємства могли б кожне для себе отримувати біодизельне пальне, не залежачи від держави і від її ціни на паливно-мастильні матеріали. Цей напрямок знайшов попит серед інвесторів. І незабаром в області відкриється перше підприємство, що виготовлятиме рідке паливо з природних матеріалів.

Та в більшості випадків українські вчені не мають шансів знайти собі застосування на батьківщині. Найбільш талановиті з них їдуть за кордон. Так, зараз у Данії нашими випускниками запроваджується виробництво біодизелю електродинамічним методом. Я радію за них. Прикро інше: ми навчаємо молодих спеціалістів, вони захищають дисертації, а ставши висококласними фахівцями, їдуть за кордон...